queen_of_angmar: (Default)
Коли ти завжди казала, що Свобода - рідкісні далбайоби, п*ята колона, мудаки і уроди.
І можеш сказати "а я  ж казала"
Але шось це ніхуя не радує. 
queen_of_angmar: (Запіскі кніжного червя)
Бежать, бежать через дома и реки
И всё твердить : мы вместе не навеки ,
Останься здесь и на плече повисни
На миг вдвоем посередине жизни.

И шум ветвей, как будто шорох платья,
И снег летит, и тишина в квартире,
И горько мне теперь твое объятье,
Соединенье в разобщенном мире.

Нет-нет, не плачь, ты всё равно уходишь,
Когда-нибудь ты всё равно находишь
У петроградских тарахтящих ставней
Цветов побольше у ограды давней.

И только жизнь меж нас легко проходит,
И что-то вновь из наших душ уносит,
И шумный век гудит как пароходик
И навсегда любовь твою увозит.

Бежит река, и ты бежишь вдоль брега.
И быстро сердце устает от бега,
И снег кружит у петроградских ставней,
Взмахни рукой – теперь ты всё оставил.

Нет-нет, не плачь, когда других находят,
Пустой рассвет легко в глаза ударит,
Нет-нет, не плачь , что жизнь проходит
И ничего совсем тебе не дарит.

Всего лишь жизнь. Ну вот – отдай и это,
Ты так страдал и так просил ответа,
Спокойно спи. Здесь не разлюбят, не разбудят.
Как хорошо, что ничего взамен не будет.
queen_of_angmar: (Default)

Влізла по дурості в один срач в інтернеті. На пошту прийшло два листи з відповідями на моі коментарі. А я іх, зібравши волю в кулак, взяла і видалила, бо це дєструктівно з точки зору раціонального використання часу сперечатись про жінок на шахтах з ідіотами.
Я або дуже постаріла, або дуже помудріла.

queen_of_angmar: (Default)

Прийшов з вулиці кіт. Сів над мисочкою і нявкає. Всі домашні морозяться погодувати жигуля-проглота. Ну, думпю, ладно. Насипала тому дураку сиру. Кіт ходить і вертить носом, а на вигляд таке нещасне, наче три тижні не іло. Минає пару звилин і тут я розумію, що кіт просто хотів корму з пакетика. І намотує круги, тужливо дивлячись на той самий пакетик, який стоіть вище на поличці.
Ну не дурак?

queen_of_angmar: (Default)

Прі всьом уваженіі. Мушу сказати, що ця мода на еротичні кадендарі з будь-якого приводу, вона тупо уйобіщна.
Я взагалі бачила рівно два годні календарі типу "сфоткаємось за ідею": з соціальною рекламою, де йшлося про те, що вчасна діагностика рятує від раку яєчок ([livejournal.com profile] hissen_raii, кажись у тебе в жж) і нашумівший календар з питаннями студенток журфаку до Путіна, де (о, чудо!) студентки чомусь (чого б це?) не вивалювали цицьки. І, о чудо, в першому випадку голі мужекі були абсолютно умєстні, а другий календар був класний сам по собі і без цицьок. Напевне, тому, що ідея норм була.
В усіх інших випадках команда стилістів і фотографів створює невразумітєльне нєчьто з невмілим фотошопом і радикулітними позами. Фу, фу і фу. Я думаю, для творців цього дєрьма в пеклі наготована окрема сковорідка, над якою вічно транслюються подібні календарі. Особливе задоволення тим, хто на тій сковорідці смажитиметься, мали б принести календарі з рекламами похоронного бюро, я щітаю.

queen_of_angmar: (Default)

Найгірше в перебуванні самотою в чужій краіні - хай навіть перебування те всього на тиждень, а самота то і не самота зовсім, бо я заприятелювала з Сандрою і Анею, а ще Любка мені тричі сказав, що знає мого тата (на щастя, не згадав про моє провальне інтерв'ю з ним рік чи два тому :) ), ну так ось, найгірше в мому становищі зараз - я почуваюсь абсолютно на маргінесі, ніби все цікаве відбувається без мене. По-друге, з мене лізуть всі незагоєні травми, рани і печалі. Чи тому сприяє мішанка з мов, чи зміна графіку і вихід зі звичноі коліі, чи те, що всі моі любові, вороги і друзі зараз стягуються в одну точку, а я не з ними - я не знаю.
Хочу до мужа. Він би не зрозумів, але втішив би, я точно знаю.
Плюси -є час взагалі застановитись над тим, чи те я роблю, чи того хочу. А ще Вроцлав направду чарівний.

queen_of_angmar: (I'm sexy and I know it)
В мене рідко буває проблема з тим, щоб сформувати про щось собі думку скорше позитивну, чи радше негативну. Якщо якусь етичну дилему не можна розв*язати, я підходжу до вирішення чисто утилітаристськи і все стає в шоколаді.
Але от у випадку із Ассанджем я маю проблеми - ні, я розумію, що всі люди, хороші чи погані серед нас трапляються вкрай рідко, і все таке, але те, що в своїй системі координат я не можу віднести його ні до "радше добрих" ні до "радше поганих" мене виснажує десь так само, як головоломка, яку  довго не можеш розв*язати.
queen_of_angmar: (I'm sexy and I know it)
Я щось сьогодні весь день натикаюсь на паскудну рекламу.
Я з великою повагою ставлюся до вегетаріанців та вганів, ну але жблядь )
queen_of_angmar: (I'm sexy and I know it)
 Моя сестра з подругою знайшли двох покинутих кошеняток, як на зло якраз коли я приїздила додому позатамтого тижня. І ось одне це кошеня ходить в нас по хаті, таке пухнасте, слабеньке, нещасне. Нявкає тихо і сумно. Аж сльози на очі навертаються. Не знаю, чому, але мені чомусь його дуже жаль. Ось це його братик, кошенятко малої - руденьке. Якісь вони такі... неприкаянні. Хоч мала навколо нього танцює і з ложечки годує.

queen_of_angmar: (I'm sexy and I know it)
На днях згадала:
Колись ми з Алєксандричем сиділи в якомусь кабачку і думали написати антиутопію.
Навіть схематично продумали сюжет. Ну, тіпа, абсурдність капіталізма на прикладі міні-соціуму.
Коротше, як це все мало б виглядати:
Після якоїсь катастрофи на Землі залишається дуже мало людей. Десь так до 60. і всі они працюють на свєчьной табачний заводік, продукцію якого вимушені купувати, бо інакше останній завод на землі зупиниться і вони не матимуть звідки отримувати зарплату. Ну, в вільний від роботи час їм, звісно, доводиться обробляти городи і все таке, бо ж жрати щось треба.
Шолі реально сісти і написати. Буде бестселлером і ось він - успєх, той же табачний заводік, тільки в книгодрукуванні.
queen_of_angmar: (I'm sexy and I know it)
Здається, я починаю розуміти всяко-разних екстремістів. Абсурдність буття і дурнуватих ритуалів, придуманих, здавалося б, цілком розумними людьми, гарно спонукає взяти парудесять гранат і йти вбивати.
Бо для чого дорослі люди ставлять якійсь вистави перед порожніми залами, я ніяк не можу зрозуміти.
Що там Бодріяр казав? Публіка вигнана зі стадіонів? Та ніфіга. Просто тим, хто на цих стадіонах грає, нестерпно визнавати факт, що насправді жодній публіці вони не потрібні.

І ще - я, напевне, клінічний бєздарь, але чотири роки гуманітарної спеціальності мене так і не навчили ставити запитання. Прикро, але факт- я добре вмію тільки знаходити відповіді. Інакше чого б то я страждала вже три з половиною години над питаннями до інтерв'ю.
queen_of_angmar: (I'm sexy and I know it)
Коли була зима, і вона не мала роботи,
сусіди бачили, як вона сидить, і читає,
дивлячись на засніжені дахи навпроти
Схожі на рисові поля
у західному Китаї

EoVR5AeWaEY
queen_of_angmar: (I'm sexy and I know it)
Я слідкую за спільнотою [livejournal.com profile] ru_antireligion.
І що мене доводить до повного ступору, то це те, з якою агресивною і релігійною впевненістю люди в цій спільноті ізригають мізогонію, коли доходить до обговорення гендерних питань.

Ось чувак. Він пише:
"Женщині в политике - это пиздец всему живому, начиная с Тетчер, продолжая всякими Кондолизами, Матвиенками, и пр."
Тобто, вкиньтесь, всі найбільші тоталітарні лідери з, вибачаюсь, хуйцом між ногами - просто пухнасті кошенятка. А Піночет, порівняно із Течтер - взагалі лапуля (як сказав класик - шо тіатр, шо гєстапо).

Ось ще один оригінал. Сперечаючись, наводиш думку якогось американського нейробіолога. І тут - геніальна відповідь: "Да это просто гендерные учёные" (ну...

"Современные феминистки..." переважно закінчуються таким феєричним брєдом, що аж соромно, що існують люди, які взагалі без поняття про об*єкт бесіди, а кидаються в бій. Про "а почєму оні тогда нє в шахтах" - эта музыка будет вечной.

Але вчорашнє обговорення мене просто добило. Особливо обдарований коментатор вимочив "Женщина не человек. Факт. Отдельный биологический вид."
Я почала тихо думати звідти відписатись, бо ж ну піздєц, вроді мали б нетупі люди з повагою до науки там сидіти, а сидять повні лашпєни, які навіть не знають, що таке біологічний вид. 
queen_of_angmar: (I'm sexy and I know it)
Сьогодні (вчора получається), значицця, надо мені було до учня. Ну, я вся така красіва зібралась, то-сьо. А потім думаю - нада шось на свою голівоньку прекрасну одіть, бо ж вуха від морозу зав*януть. 
Крутити тюрбани, з якими я в мороз щєголяю, як правило, настроєнія не було, та і врємєні не сильно, то я подумала, шо срочно нада шапку. 
На полочці знайшлась тільки дурацька шапка а-ля дев*яності з написом на чолі "Нью-Йорк поліс департмент". Я аж прям засцмнівалась, чи стОіт, а потім згадала, шо чьоррртпадєрі, мені ж пофіг, як я вигляжу. Отак і ходила весь вечір в дурацькій шапці. Зато в теплі.
І яке ж це класне чувство, коли тобі пофік, як ти виглядіш ^^
queen_of_angmar: (Default)
Хто про шо, а я знову за своє, яке цікаве, напевне, хіба атцу ecilop
Грати за Акашу з компом, який висне, шо дурний, ще й напівдохлою мишкою дуже важко :(
Я втішаю себе тим, що коли в мене раптом з*явиться нормальний лептоп, я буду багінєй доти, а тим часом позорно дую Максові, який грає Разором, і коли мій бідняжка-ноут висне на його спецефектах, тільки рже на мої осатанілі пропозиції змінити, бляха, героя. 
Нічо-нічо, любімий, сьодні ввечері буду позорно нападати здалеку Міраною, ладно вже, плювати на мою принципову любов до героїв скардж, і хєр ти мені шось зробиш ;)
Або відіграюсь Мортою. Хе-хе
Ну і взагалі мені героями на спритність грати найлегше. 
queen_of_angmar: (Default)
Сумно якось. Живеш собі таким досить асоціальним рібьонком, світ пізнаєш, в основному, з книжок, а в книжках - там дружба - віддана, любов - до гроба, там самопожертва це цілком ок, а не смішно і несучасно. 
В початковій і середній школі всі з тебе стібуться, бо світ ти сприймаєш через призму того, що прочитала, тільки в старшій викупають, що поки вони ганяли по двору і скубали твоїх ровесниць за косички, ти чогось та й вчилася з тих книжок, і тому тепер в тебе нема проблем з зарубіжною і укріїнською літературою, географією, укрмовою. Тим часом ти потрохи випадаєш в реальне життя, викупаєш, що добрих і поганих хлопців ніхто не нагородить і не покарає, бо добрих і поганих-то, насправді, нема. На місце однієї любові до гроба приходить інша, тоді ще інша і ще інша, ти перетворюєшся на скептика і тільки кілька раз дозволяєш собі забути про пустелю реальності і повірити, що, чорт забирай, дружба і любов цілком бувають такі, як в книжках, а твої жертви хтось.. ну, не те, щоб оцінить, так хоч помітить. 
Мимохідь вступаєш в університет, переходиш на нон-фікшин і звідти, за дитячою звичкою, черпаєш ідеальні максималістські моделі. Але часом доводиться виходити на вулиці і жити в цьому грьобаному реальному житті, де нема ні краплиночки любові, друзі міняються і йдуть, а об твої жертви, покладені під ноги іншим, ці ноги просто витирають (а що ж із ними, зрештою, ще робити, з тими жертвами, якщо вони вже під ногами?). 
Якось вчишся жити. Тільки зрідка стає так сумно-сумно і думаєш - от якби ще в школі я не провтикала того мальчіка, який любив мене так, як в книжках, чи була б в нас така книжкова любов до гроба?

Потім, зрештою, знову ж таки, попускаєшся, згадуєш, що ти не в книжці, мальчік певно давно забув твоє ім*я, номер, е-мейл, це тобі не "Кохання в час холери", де тебе, як Ферміну Дасу будуть чекати п*ятдесят три роки, сім місяців і одинадцять днів. І тим більше викупаєш, що навіть якщо ти будеш на місці Флорентіно, через стільки часу тобі жоден успіх не світить. 
Бо в реальному житті не вертається навіть те, що трапилось кілька місяців тому, вже не кажучи про стільки років. Я пробувала. Я знаю. 
І все одно, я хочу, щоб моя книжкова любов ще зі школи хоч ненадовго вернулась, а в мене був шанс обняти її і потримати голову в неї на плечі і сказати: "знаєш, я ношу твою арафатку, звісно, не п*ятдесят років, а всього п*ять". 
але вона ніколи не повернеться. Бо люди змінюються, і вже нема ні того смішного чувака, який відкривав пиво зубами і подавав мені руку при виході з автобуса, ні тої не менш смішної дівчинки з двома безжально відчикриженими косичками.

Але найсмішніше те, що люди змінюються, але історії повторюються. А життя тебе нічому не вчить. Попри те, що ти клянешся собі "наступного разу все буде інакше", розумієш, що то був "наступний раз" ти тільки після того, як він безповоротно втрачений. 

DSC00440

Фотка, якшо шо [livejournal.com profile] anonimna_ja

queen_of_angmar: (Default)
Наше з [livejournal.com profile] laugh_by_luchik, Алєксандричєм, Аліною і Костьою міні-турне Подолом почалось з мирного розпивання пива в "Портері", при якому були присутні ще Марічка і Саня. 
Потім мені прийшло до голови, що незле було б потусіть на аварійному мосту, до чого, чомусь, всі прислухались і не протестували, а мені не вистачило розуму зметикувати, що мій день народження в листопаді, млять, в ЛИСТОПАДІ, тому на мосту аццьки холодно... 
Вопчєм, незважаючи на те, що потім ми "грілись" в "Плані Б" і Макс відвіз мене додому (і добре, що відвіз, бо я не дуже твердо стояла на ногах), сьогодні мене накрило щось, що до болю нагадує застуду і герпес. 
А, може, то просто якесь таке дивне похмілля. 
В мене одної ЖЖ поводиться, як гамнюк? 
queen_of_angmar: (Default)
"Такими темпами я здурію до двадцяти" - написала в цьому бложику я, коли мені було вісімнадцять. 
Мені двадцять один. І, як не дивно, свої доволі нестійкі і розхитані шарікі і ролікі в вісімнадцять я недооцінювала (хоч тоді навіть не підозрювала, якою пічалькою все обернеться). Але це не означає, що я надзвичайно сильна женщіна. В мене просто завжди була схильність до комплексу неповноцінності і драматизації дійсності.
В двадцять один спробую бути оптимістичнішою - сподіваюсь до двацяти двох встановити їх (шарікі і ролікі) на їхні чіткі місця.
Хоча, якщо чесно, зараз я розумію, як швидко летить час, і тепер це лякає мене набагато більше, ніж всі на світі шарікі і ролікі, разом взяті. 
queen_of_angmar: (Default)
За свою жизнь я просрала нємєряне колічєство талантів, як-то напрімєр талант до ігри на фно, талант до ріфмапльотства і талант буть нормальним чілавєком до матіматіки. Даже талант бухать, акі конь, я просрала на курсі едак третьому. 
От шойно приснився мені поганий сон і шоп успокоїтись я рішила  шото нарісовать, а память мені послужливо підсунула якусь бачену в неті міліон лєт тому картінку безімьянної сапатісткі. Шо ви думаєте - талант до рісованія за чітирі года бакалаврата і год підгодовки до ЗНО теж безнадьожно просран. 
доказатільство )

косі очі ето ше півбіди, єслі ви думаєте, шо главна проблєма в них. І не в попаданії свєта, який всігда падав неясно звідки. Главна біда в том, шо я в школі завжди лучче всього рісовала всякі драпіровкі. Тепер даже косинку по-чілавєчіскі ізобразіть німагу.
Казали ж мені в дєтстві, шо повторєніє - мать учєнія, а я не вірила. Художнік, мля.
queen_of_angmar: (Енслін\Баадер)
Я думала написати вкрай сердитий пост під назвою "хроніки бєшених мамаш в гуртожитку на Цвітаєвої", але переїла дерунів, тому перебуваю в настрої благодушної бабулі і обмежусь відео, де Юля співає. А ми з Ясьою, в міру своїх скромних умінь, граємо :) 

Ну і да, не спішіть одфренджувать, відео я кидаю аж раз на півтора року, чесслово :)

Profile

queen_of_angmar: (Default)
queen_of_angmar

July 2014

S M T W T F S
  12345
67 89101112
13141516 171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

  • Style: Winterborn for Ciel by nornoriel

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 25th, 2017 06:17 am
Powered by Dreamwidth Studios