queen_of_angmar: (Default)
[personal profile] queen_of_angmar

Ще на третьому курсі прочитала я, значить, книжку Пауло Фрейре з чудовою назвою “Педагогіка пригноблених”.

Дісклеймер: коли йдеться про “педагога” і про “учнів” їх не треба сприймати в вузькому значенні "вчитель в класі-школярі" чи "викладач-студенти". Тут ідеться радше про владні стосунки.

Однією з центральних ідей в цій книжці була теза, що педагог повинен в першу чергу прислухатись до своїх учнів і не прічінять добро відповідно до власних уявлень про світ і пригноблених. Так ось, коли я книжку читала, на інтуїтивному рівні я цю ідею сприйняла, як справедливу, але оскільки я з дитинства мала нездоровий потяг до “я краще знаю”, то мене довго ще точив черв'ячок сумнівів: але ж пригноблені реально не завжди краще знають, чого їм треба, бо в педагога частіше є ширший горизонт знань, ну.

Так ось, друзі мої, розповім про приклади, які мене переконали в тому, що якщо ти хочеш бути лібертарним педагогом і робити, а не прічіняти добро, часом треба не наглядати і карати, а заткнутись і послухати.

 

Але перед тим я розповім ще одну історію. Світоглядна, так сказать, історія.

Була в мене викладачка, яка викладачкою була просто пічалітетною. Її методом викладання були лекції 12 шрифтом, які під зав'язку забивали по 67 сайдів павер поінт, і вимагала вона, щоб в кінці семестру студенти магістерської програми(!) здавали їй конспект підручників.

Методом перевірки знань пані викладачка, звісно ж, обрала тести, які слово в слово повторювали те, що було написано в списаних з вікіпєдії слайдах. І було в тестах одне дуже спірне питання. Так ось, після тесту я, принципова жінка з головою, нашпигованою не підручниками, но джерелами (бо йшлося про Франкфуртську школу), почала з викладачкою сперечатись про це питання. Кажу: але ж ви розумієте, що відповідь тут неоднозначна. А вона мені: так, неоднозначна, але правильний варіант “В”, бо в мене так в відповідях написно.

Тут в мене негайно ввімкнувся режим берсерка (бо коли я щось подібне чую мене починає нести: я забуваю про такт, виховання і власну природжену миролюбність) і видала нагора все, що я думаю з приводу дурацьких підручників і конспектів цих дурацьких підручників. Зокрема я почала перераховувати фактологічні помилки в дурацьких підручниках. І при обговоренні цих помилок я внізапно зрозуміла, що викладачка реально добре орієнтується в оригінальних текстах. Моя щелепа так відвисла, що я навтіть про агресію з приводу конспектів на мить забула. От я її і питаю:

  • Марьванна, так чому ж ви не даєте нам читати джерела, якщо ви самі їх прочитали і розумієтесь в них, а даєте цю галіматью підручникову?

    A вона мені каже:

  • Ну, ви ж розумієте, студенти не хочуть, не вміють і не люблять читати джерела і просто їх не осилять і не зрозуміють. Ми для цього тут є, щоб все спрощувати для вас.

Група наша, на мінуточку — це сімнадцять рил двадцять два плюс, щоб ви панімалі. В свої ніжні сімнадцять років я була свідком, як сорок моїх однолітків асілілі Поппера англійською і ніхто не вмер. І тьотя викладач мені каже, що двадцятидвохрічні люди з дипломом бакалавра не можуть прочитати якогось нещасного Бурдьє? Ха!

 

Так ось, до чого я цю повчальну історію розповіла: не треба мати людей, як стоять нижче за тебе на соціальній драбині за ідіотів. Власне вона мене і змусила переглянути свої погляди на людей, які знаходяться на соціальній драбині нижче, ніж педагог. Бо побувала.

 

А тепер приклади з власного життя, коли “пригноблених” не слухають. Не лякайтесь, страшного слова на букву “ф” не буде (хоч прикладів, коли особи чоловічої статі приходять розповісти феміністкам, що ті “все роблять неправильно” можна знайти стотищмільйонів і ще п'ять — і то ще в кращому випадку, коли розуміють що не “ніхто тебе не угнітає, що ти собі видумала”).

***

Історія номер один, в свідки прізивається lisova_kazka

Взагалі нащот форми наша школа була не особливо помішана, нікого не хвилювало, в чому ти там ходиш на уроки. Особливо всім стало пофіг в старших класах, коли пів класу забили навіть на перезувне, і я перезуваючись в кєдікі з черевиків була радше винятком, ніж правилом (це не тому, що я така чемна, а тому, що в кєдіках було зручніше, ніж в черевиках).

Так ось, класі в сьомому-восьмому нашу завучку щось вкусило, і вона вирішила запровадить шкільну форму — уродські сині піджаки з ще більш уродськими емблемами школи. Ми, звісно, пручались, як могли. В піджаках більшості з нас було просто незручно. Піджаки з недорогих тканин — це жарко в спеку і холодно в мороз, зайва шмата на тілі, яка не виконує жодних функцій. Крім того, тим з нас, хто любив рухливо проводити свої перерви, гасати по коридорах, грати в футбол м'ячиком з бумажок, зліпленим скотчем і робити всякі тому подібні бєзобразія, піджаки, звісно, нехіло заважали.

Аргументи за форму від завучів були, конєшно, залізні:

По-перше, це приховає соціально-економічну нерівність між учнями.

По-друге, всі будуть виглядати пристойно, без голих пупків і сісьок, які вивалюються (упустим той удручающій факт, що в сьомому класі там ще нічому особливо вивалюватись)

По-третє “ето просто красіво”.

По-четверте (таінствінний аргумент, якого я не розумію досі) це дисциплінує.

Ну і всякі размишлізми про те, що школа — це наше “місце роботи” і там прийнятий певний дрес-код. Скромно промовчимо про те, що в 21 столітті знайти собі роботу без дрес-коду — раз плюнути, а вже знайти роботу, куди не можна ходити в джинсах (джинси чомусь теж прєдалі анафемі) так це взагалі постаратись треба.

На наші волання “ми не проти форми, але ваші срані піджаки — це незручно, непрактично і даже не красіво” залишались непочутими. Зробити нам однакові джемпери чи футболки (чи і джемпери і футболки — щоб на всяку погоду) і закрити дискусію навєк, упростити собі життя (бо після такого маленького тєлодвіженія не треба було б караулити учнів на порозі школи щоранку і посилати додому перевдягатись всіх, хто не понравився) адміністрація школи, звісно не додумалась.

Після недовгого розкидання мозгами не з точки зору Педагога З Тридцятилітнім Стажем це наштовхує на очевидну думку, що всі аргументи про те, що таке новшество дохуя нужне учням, які не понімають свого щастя виглядають конченою спробою натягнути сову на глобус. Патамушо ця форма, даже якщо введена з самих благіх побуждєній виконувала рівно одну функцію. Правильно, услаждати взор завуча і відповідати її уявленням про те, що краще для учнів.

 

***

Приклад номер два. Село, в смислі, гуртожиток і люди, в смислі, нелюди, в смислі дібільна могилянська адміністрація.

Історія набула розвитку вже після того, як я покинула рідні троєщинські пенати, але зачатки її я наблюдала собствінними глазами, а докладувала про продолженіє мені людина, яка в курсах всіх новєйших гуртожитково-могилянських тенденцій, якій я вірю даже чуть більше, чим собі. Так от.

Єсть в послєднє врємя в гуртожитку проблема: студенти голосно бухають на балконах. Адміністрація біситься, довколишні жителі визивають наряди, все дуже больно і пічально.

 

Як виглядало це, коли в гуртожитку жила я:

Студенти бухали на поверхах (там просторі холи) і якщо і заважали кому, то тільки іншим студентам. Я не кажу, що бухали всі, зберігаючи священну тишу, але мешканці довколишніх будинків скаржились набагато рідше ніж зараз.

Тепер пояснюю логічну цепочку, яка привела до такого. Схематично, звісно, і якщо раптом ваш блок був нєтакім, то це не спростовує загальну схему бггг.

Коли я поселялась в гуртожиток, на кожному блоці було по одному-два магістри а то і аспіранти, які вже вкусілі радостєй жизні і набули скіла тусуватись апокаліптічєськи, но негучно. Магістр для першокурсника виглядає достатньо авторитетно і страшно (в усякому случаї набагато авторитетніше і страшнєє, чим нещасний ровесник-задрот з сусідньої кімнати, якому завтра к першій парі), щоб на гиркання магістра чи магістрантки попуститись і збавити обороти бєзудєржного вєсєлья.

В найкращих випадках до кінця року вся компанія на блоці ставала справжніми друзями, виробляла собі кодекс поведінки і навчалась співіснувати більш-менш мирно. В гірших — магістр чи магістрантка так і залишались злим цербером, який, однак, теж тримав(ла) компанію в рамках пристойності.

А якщо компанія висіла велика, то щоб нікому не заважати і (чи) не нарватись на злого цербера, пияки зразу пензлювали в хол, і там на спальніках, плєдіках чи каріматіках влаштовували пріятні посідєлкі.

Но, одного прекрасного року (боюсь збрехати тому не уточнюю) залізною волею адміністрації було вирішено відправити всіх магістрів нахуй на Ворзель. Тепер магістрів селять десь біля десяточка на весь гуртожиток. Першокурсників же селять всіх — контрактників, бюджетників, гуляй-веселись.

Відповідно, стримуючої функції магістри не виконують, а бакалаври пускаються берега і влаштовують дєбош як самі хочуть. Зачатки цього бєзобразія я наблюдала на власні очі, коли була на третьому-четвертому курсі.

Ну а, оскільки пиятики стали дуже гучними і бєзудєржними, Дяченко-свєт наш-Людмила не знайшла кращого виходу з цієї чудової ситуації, ніж поселити в гуртожитку тьотічку, яка раніше працювала в дитсадку, і яка тепер лазить по коридорах з дванадцятої до другої ночі і вишукує порушників спокою.

Як ви могли здогадатись, якщо дочитали мій довжелезний опус до цього місця, це призвело до того, що розумні студенти Могилянки, які вміють зачиняти двері на замок стали бухати в себе на блоках і зачиняти двері на замок. А щоб мадам з дитсадка до них не вламувалась, тепер вони починають бухати акурат о другій ночі. І якщо раніше до другої ночі в будні дні навіть найвідданіші пияки зазвичай міцно спали, то тепер вєсєльє продовжується до п*ятої ранку. І вєсєльє це тепер чудово чути — бо курити всі ходять на балкони, а відтак базар з балконів лине по всіх усюдах.

 

А тепер питання назасипку: як ви думаєте, хто не слухає голосу розуму ради гуртожитку, завгуртожитком і комендантки гуртожитку (принагідно скажу: дай богиня доброго здоров'ячка цим двом чудовим жінкам), який віщає одне — від'їбіться від студентів і дайте спокійно жить магістрам? Правильно, та сама довбана адміністрація, яка призвела до цих прекрасних змін.

 

Вже не кажучи про те, що пудрять студентам мізки новими гуртожитками вже сто лєт і два дня. І не нада тут піднімати скорботні волання про “нема дєнєг”, “злий табачнік” і тому подібну хуйню. Пиздіти про нову програму з (!) теології дєньгі є? Пацани і дівкани, я на власні очі бачила, як в УКУ за три роки побудували новий корпус з блекджеком, шлюханами, сонячними батереями і локалівською їдалкою з вкусним їдлом і чистими виделками, так шо я коли покушала недавно в могилянській і потримала ці виделки, які виглядали так, ніби на них хтось ригонув, аж прозріла. Так шо не нада розказувать про “нема дєнєг”, бо нема виключно бажання ну може ще мозгов. Але я отвлєклась.

 

Корочі. Цим довжелезним постом про "попиздіть" я прошу вибачення в шанованого педагога Пауло Фрейре за те, що не йняла віри його словам. Я поумніла і переосмислила.   

From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

queen_of_angmar: (Default)
queen_of_angmar

July 2014

S M T W T F S
  12345
67 89101112
13141516 171819
20212223242526
2728293031  

Most Popular Tags

Style Credit

  • Style: Winterborn for Ciel by nornoriel

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 25th, 2017 06:18 am
Powered by Dreamwidth Studios